0 просмотров
Рейтинг статьи
1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
Загрузка...

Верховний суд як суд першої інстанції

Правові позиції Верховного суду: дискреція судів нижчих інстанцій

Чотири місяці тому “Українське право” підготувало публікацію під назвою “Чи обов’язково судам враховувати правові позиції ВСУ і хто може від них відступати: теорія та практика”, в якій було здійснено детальний аналіз не лише питання допустимості використання правових позицій колишньої найвищої судової інстанції України – Верховного суду України – в судовому процесі, а й зроблено висновки щодо можливості (чи неможливості) відступу судами нижчих інстанцій від правових позицій, висловлених у Постановах Верховного суду (ВС) або Верховного суду України (ВСУ).

Нагадаємо, що, вивчивши норми законодавства, а також судову практику, було сформульовано наступні висновки:

1) відступити від правових позицій, викладених в постановах ВС/ВСУ, можна виключно на етапі розгляду справи в суді касаційної інстанції шляхом її передачі на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої палати ВС.

2) суд першої або апеляційної інстанції не має права відступати від правової позиції, викладеної в постановах ВС/ВСУ.

Тобто, хоч законодавець прямо не зазначив, що раніше прийняті постанови ВСУ та ВС є обов‘язковими, однак, передбачається, що можливість відступу від них надається лише суду касаційної інстанції (Верховному Суду).

Водночас, хоч такі твердження повністю кореспондуються із положеннями законодавства, але на практиці виникають питання щодо їх безумовного застосування.

ВІДСТУП ВІД ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ: ЗАКОННО ЧИ НІ?

З часом це питання знову й знову починає порушуватись в професійних колах. Адвокати та правозахисники звертають увагу на неправомірні (на їх думку) факти відступу судами нижчих інстанцій від правових позицій ВС та ВСУ, а судді наводять загалу власну мотивацію з даного питання.

Перш за все, слід зауважити, що це стосується лише виключних випадків. Так, насправді, згідно з детальним аналізом даних ЄДРСР, лише поодинокі судді в окремих рішеннях відступають від правових позицій ВС та ВСУ та наводять ґрунтовну мотивацію з цього питання. Аналізу цих рішень та мотивацій суддів ми вирішили присвятити цю публікацію.

Одним із таких прикладів є суддя Кіровоградського окружного адміністративного суду Роман Брегей, який в низці судових рішень досить детально обґрунтовує необхідність відступу від трьох правових висновків Верховного суду та одного висновку ВСУ (наприклад, постанов ВС у справах №127/9870/16-ц, №820/6514/17 та постанови ВСУ по справі №804/5081/13-а).

Не деталізуючи суть матеріально-правової аргументації судді, якою він мотивує необхідність відступу від зазначених позицій ВС та ВСУ, увагу привертає процесуальна підстава для такого відступу. Її можна знайти, для прикладу, в судових рішеннях, зареєстрованих у ЄДРСР за номерами 72406625, 73872723, 73476501, 74876249, 72406677 тощо. Так, суддя наводить наступну аргументацію:

Приписами частини 5 статті 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. На думку суду, під дієсловом «враховує» треба розуміти ознайомлення з висновком та його осмисленням. Суд вправі не погодитись з висновком Верховного Суду, обґрунтувавши незгоду, якщо останній не аналізував норми права, які враховувались ним у даній справі під час системного аналізу. Таким правом і скористається суд у цій справі”.

Статья в тему:  Как прошло заседание конституционного суда

Таким чином, суддя відступає від правового висновку ВС (або ВСУ), надаючи цьому власну аргументацію. Однак, вбачається, що в такому випадку невирішеним залишається питання щодо норм процесуального законодавства, які передбачають та регламентують процедуру відступу від правових позицій ВСУ та ВС виключно судом касаційної інстанції та не надають такого права судам нижчих інстанцій.

Також з цього приводу власну та досить цікаву позицію суддя Роман Брегей висвітлював у публікаціях на власній сторінці у Facebook. Поміж іншого, суддя наголошував, що “жоден закон не може зобов’язати суддю у разі виявлення ним помилки попереднього свого висновку чи колег, копіювати його. Суддя не є «ксероксом» своїх і чужих помилок. Якщо б він втратив згадане право, то перестав бути суддею. Його воля (свобода) зазнала б втручання. Водночас, свобода ототожнюється з відповідальністю. Тому, виявивши власну помилку чи колег, суддя зобов’язаний їх обґрунтувати. Зобов’язаний висловитися, а не промовчати. Таке обґрунтування може мати місце тільки у тексті судового рішення”.

Вбачається, що при прийняття останніх змін до процесуальних кодексів, що відбувалось в межах судової рефеорми поряд з конкурсом до Верховного суду, законодавець намагався закріпити один із способів забезпечення єдності судової практики, яка тривалий час була відсутня в українських реаліях.

Протягом останніх років судовий процес та результат розгляду справи не були передбачуваними та могли бути діаметрально протилежними. Своєю мірою це вплинуло на зниження рівня довіри суспільства до судів, де, на їх думку, існували подвійні стандарти і однотипні справи могли вирішуватись по-різному в залежності від складу суду, часу прийняття рішення та інших обставин. Зараз цього намагаються уникнути.

Таким чином, закріпивши положення про необхідність врахування судами позицій ВС, а також прибравши можливість відступу від таких позицій, законодавець намагався мінімізувати дискрецію судів нижчих інстанцій по однотипних справах та окремих правових колізіях.

Водночас це не виключає можливість існування помилок в таких правових позиціях. У такому випадку свою роль відіграє інститут відступу від правової позиції, який існує зараз виключно на етапі касаційного оскарження.

Таким чином, скоріш за все, законодавцем презюмувалось, що однотипні судові справи чи справи із вирішеними ВС правовими колізіями в більшій мірі повинні вирішуватись так, як зазначатиме суд касаційної інстанції в своїй правовій позиції. Водночас у виключних випадках, коли по окремих справах застосування висновку буде неправильним чи буде виявлено суперечності, то це питання стане предметом рогляду ВС на етапі оскарження рішення.

ВІДСТУП БЕЗ АРГУМЕНТАЦІЇ

Повертаючись до інших прикладів відступу від правових позицій ВС та ВСУ, то такі рішення існують, однак у них відсутня процесуальна аргументація такого відступлення.

Статья в тему:  Сколько окружных судов в сша

Так, здебільшого судді просто зазначають про необхідність (рішення в ЄДРСР з номерами: 73722122, 74003200, 74616338, 74294744) чи можливість (рішення в ЄДРСР з номерами: 73730742, 74546626) відступу від конкретної правової позиції ВС чи ВСУ, коротко мотивують, чому така позиція є помилковою, однак не зазначають норму законодавства, якою при цьому керуються.

Інколи судді можуть зазначати, що “не вбачають підстав в даній справі для відступлення від вказаної правової позиції” (рішення в ЄДРСР з номерами: 73133325, 74550509) або “не вважають за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду” (рішення в ЄДРСР з номерами: 73430207).

Таким чином, хоч в даних рішеннях судді і не відступають від правових висновків ВС чи ВСУ, однак це пов’язано суто з особливостями конкретної справи. Вживаючи подібні формулювання, судді визнають, що загалом відступ від таких правових висновків допустимий, однак в даному випадку він недоцільний.

ВІДСТУП ЗАБОРОНЕНИЙ!

З іншої сторони левова частина судових рішень містить однотипну мотивацію безумовної обов’язковості правових висновків ВС та ВСУ та необхідності їх застосування.

Наприклад, найчастіше в судових рішеннях вживається наступне формулювання: “Таким чином, фактично, висновки Верховного Суду України повинні враховуватись судами так само як і висновки Верховного Суду, оскільки, якщо суд у своєму рішенні застосує норму іншим чином, ніж передбачено висновком Верховного Суду України і справа дійде до суду касаційної інстанції, Верховний Суд, виходячи з положення підпункту 7 пункту 1 розділі XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у разі, якщо вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах Верховного Суду України, зобов’язаний буде передати справу на розгляд Великої палати Верховного Суду, або, в іншому випадкускасувати таке рішення, як таке, в якому неправильно застосовано норму матеріального або процесуального права”.

Таку відносно складну та незрозумілу мотивацію можна знайти в більшості судових рішень, наприклад, які зареєстровані в ЄДРСР з номерами 74880412, 73883052, 72501711, 74067041, 75030720, 73174404, 73285887 тощо.

Також в багатьох рішеннях, наприклад, з номерами 73975950, 73976103, 73933349, 74063297, 74045253 тощо, можна знайти наступну аргументацію заборони відступу від правових позицій ВС нижчими судами: “Право відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах відповідно до статті 403 ЦПК України належить лише суду, який розглядає справу в касаційному порядку. Аналіз наведеного свідчить про те, що в даному випадку апеляційний суд при виборі і застосуванні норм права у подібних правовідносинах не має права відступити від вказаних в Постанові Верховного Суду висновків”.

Схожа мотивація наведена в рішенні з номером 74274959 в ЄДРСР. Так, в ньому зазначається, що “з системного аналізу вказаних положень процесуального законодавства вбачається, що висновки ВСУ є обов’язковими до врахування, адже щоб відійти від них необхідно здійснити перегляд відповідного питання Великою Палатою Верховного Суду”. Аналогічну за суттю, однак відмінну за змістом, можна знайти мотивацію в рішенні, зареєстрованому за номером 75039115 в ЄДРСР.

Таким чином, є усі підстави стверджувати, що на даний час серед суддів відсутня єдність щодо питання обов’язковості застосування правових позицій ВС та ВСУ при ухваленні судових рішень.

Статья в тему:  Васильева евгения когда будет суд

Законодавчі положення в цій ситуації є однозначними: пряме закріплення необхідності «врахування» позицій, прибрання можливості відступу від цих позицій судами нижчих інстанцій та регламентація чіткої процедури відступу на рівні касаційного оскарження.

Питання, що виникають на практиці і стосуються застосування правових позицій у разі виявлення суперечностей, цілком можуть бути вирішені ВС при перегляді цієї справи в касаційному порядку. Таким чином, застосування судом нижчої інстанції інституту відступу від правових позицій не є єдино можливим шляхом вирішення проблеми в цій ситуації.

Очевидно, що в майбутній перспективі існування норм щодо безумовної обов‘язковості правових позицій ВС та відміни дискреції судів нижчих інстанцій з цього питання позитивно вплине на становлення єдності судової практики.

Водночас на даному етапі розвитку продовжує існувати ситуація, яка є своєрідним відголоском недосконалості колишніх процесуальних норм, коли щодо одних і тих же питань існує декілька діаметрально протилежних висновків ВСУ. Розв‘язання цієї проблеми, згідно з Перехідними положеннями до процесуальних кодексів, покладено на Верховний суд, який уже прийняв декілька революційних рішень з таких питань, які стабілізували судову практику та сприяли прогнозованості вирішення окремих категорій справ.

Зозуля Наталія, “Українське право”

Стаття 107. Суд першої інстанції

1. Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, місь­кими та міськрайонними судами.

1. Питання про підсудність перед суддею виникає після позитив­
ного вирішення їм питання про цивільну юрисдикцію. Суддя пови­
нен тепер визначити, який саме суд мусить розглядати дану справу.
У законодавстві, судовій практиці і літературі термін «підсудність»
вживають у п’яти розуміннях. По-перше, підсудність — це інститут
цивільного процесуального права, тобто система норм, що регулю­
ють відносини по визначенню конкретного суду при пред’явленні
заяви. По-друге, під підсудністю розуміють властивості конкрет­
ної справи, в силу яких вона підлягає розгляду у певному суді як
у суді першої інстанції. По-третє, підсудність слід розуміти і як
сукупність цивільних справ, що підлягають розгляду і вирішенню
у даній ланці судової системи і у даному суді. По-четверте, під під­
судністю розуміють повноваження певної ланки судової системи
або певного суду по розгляду цивільних справ. І, по-п’яте, підсуд­
ність інколи розуміють як юрисдикцію судів (територіальну).

Останні два визначення підсудності, як уявляється, не супере­чать одне одному, оскільки Конституційний Суд України визначає юрисдикцію через коло повноважень судів (див. Рішення Конс­титуційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-ЗП у справі за конституційним зверненням жителів міста Жовті Води щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України // Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2001. К., 2001.-С 117).

2. У процесуальному законі, судовій практиці і літературі вка­
зується на два види підсудності: родову і територіальну. Разом з
тим, згідно зі ст. 234 ЦПК, підсудність за суб’єктивною ознакою
можна розділити на одноособову і колегіальну (див. коментар до
ст. 234 цього Кодексу). У зв’язку зі змінами у законодавстві Украї­
ни статусу та найменування обласних і прирівняних до них судів
128

Статья в тему:  Выездной суд что это

окремими вченими і практиками висловлюється думка про непра­вомірність застосування тепер категорії «родова підсудність». Ці погляди видаються не цілком обгрунтованими.

3. Призначення родової підсудності полягає у тому, щоб роз­поділити всю сукупність цивільних справ, підвідомчих суду, між окремими ланками судової системи, тобто родова підсудність є роз-межуваючім критерієм судової компетенції по вертикалі. Визначи­ти родову підсудність означає установити, суд якої з ланок судової системи повинен вирішувати як суд першої інстанції дану цивіль­ну справу. Коментована стаття саме і встановлює правило родо­вої підсудності: усі справи, що підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами, як судами першої ін­станції. Цією нормою ЦПК визначає, що на даний час по суті всі цивільні справи розглядаються та вирішуються місцевими судами. У науковій літератур цілком слушно звертають увагу на існуван­ня функціональної (точніше було б — функціонально-інстанційної) підсудності (див. «Цивільний процес». — За ред. Ю.В. Білоусова. — К.: Прецедент, 2005. — С. 49 -50). Так, компетенцію судів першої інстанції виконують місцеві суди, апеляційних — судові палати від­повідних судів, касаційного та перегляд за винятковими обстави­нами — Верховний Суд України.

Стаття 108. Підсудність справ, у яких однією із сторін є суд або суддя

Підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін.

2. Підсудність справ, у яких однією із сторін є Верховний Суд Ук­раїни або суддя цього суду, визначається за загальними правилами підсудності.

1. Дана стаття визначає правила про підсудність справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя. Якщо у справі однієї зі сторін є суд або судця цього суду, суд, який розглядатиме цю справу, виз­начається ухвалою суду вищестоящої інстанції (у статті — вищої»). Уявляється, що саме це мав на увазі законодавець. Оскільки ко­ментована стаття не передбачає можливості змінювати родову під­судність, право судді полягає у визначенні територіальної підсуд­ності.

2. Частина 2 коментованої статті (цілком передбачено) у руслі ст. 107 цього Кодексу визначає підсудність справ, у яких однією зі сторін є Верховний Суд України або суддя цього суду.

Стаття 109. Підсудність справ за місцезнаходженням відповідача

Позови до фізичної особи пред’являються в суд за місцем її проживання.

2. Позови до юридичних осіб пред’являються в суд за їхнім місцез­находженням.

1. Коментована стаття, а також статті 110 — 114 цього Кодексу
встановлюють правила територіальної підсудності, яка необхідна у
цивільному судочинстві для того, щоб розділити підвідомчі судам
справи між окремими судами усередині кожної ланки судової сис­
теми залежно від території, на яку поширюється юрисдикція кож­
ного з цих судів. Визначити територіальну підсудність — це означає
встановити, в якому конкретно суді має бути розглянута і вирішена
дана цивільна справа. Ця підсудність визначає територіальну ком­
петенцію кожного суду з вирішення цивільних справ.

Цивільне процесуальне законодавство розрізняє кілька видів територіальної підсудності залежно від місця проживання сторін, характеру спірного правовідношення, угоди між сторонами, на­явності зв’язку між справами. Такими видами підсудності є: за­гальна територіальна підсудність, альтернативна, за ухвалою суду, договірна, виключна і підсудність по зв’язку справ. Установлення цивільним процесуальним законодавством цих видів підсудності означає в одних випадках надання сторонам пільги при виборі суду, а в інших -створення для суду та учасників справи найбільш сприятливих умов щодо вирішення цивільної справи.

Статья в тему:  Как проходит суд в германии

2. Даною статтею встановлено правила загальної територіаль­ної підсудності. Хоча процесуальне законодавство прямо не за­стосовує такого поняття, але у судовій практиці і юридичній науці воно широко використовується, тому що за правилами цієї статті розглядається більшість цивільних справ.

3. У частині першій коментованої статті встановлено правило, відповідно до якого позови пред’являються в суді за місцем прожи­вання відповідача. Відповідно до цивільного законодавства України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, 130

готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживан­ня, за винятком обмежень, встановлених законом. Місцем прожи­вання особи від десяти до чотирнадцяти років є, як правило, місце проживання її батьків (усиновлювачів), опікуна. Таким же чином, але без застережень, ст. 29 ЦК визначає і місце проживання фізич­них осіб, які не досягай десяти років. Місцем проживання фізичної особи, яка є недієздатною, буде місце проживання її опікуна або міс­це знаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функ­ції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Таке досить демократичне визначення місця проживання фізич­ної особи, як: уявляється, тягне значні ускладнення у повідомленні учасників справи, у забезпеченні їх явки у судове засідання, у виз­наченні причин і наслідків їх неявки і т. ін.

4. Відповідно до частини 2 коментованої статті позови до юри­дичних осіб пред’являються до суду за місцем їх знаходження. Згідно ст. 93 ЦК місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юри­дичної особи чи закону виступають від її імені.

5. Місце проживання громадянина або місце перебування орга­ну юридичної особи зобов’язаний вказувати у позовній заяві пози­вач (ст. 119 цього Кодексу).

Загальна територіальна підсудність є гарантією захисту інте­ресів відповідача. Це цілком виправдано, тому що саме по собі пред’явлення до нього позову ще не свідчить про те, що відповідач вчинив цивільне правопорушення.

Верховний суд як суд першої інстанції

Право/8. Конституційне право

Національний авіаційний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Юринець Ю.Л.

Верховний Суд України – найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції

Верховний суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Відповідно до ст. 125 Конституції України Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції [1, с. 47].

Найвищість означає, по-перше, що Верховний Суд України очолює судову систему України; по-друге, що він є останньою судовою інстанцією у вітчизняній системі судів загальної юрисдикції, рішення його не підлягають перегляду; по-третє, що він має такі повноваження, які не співпадають за змістом та обсягом з повноваженнями вищих спеціалізованих судів, що очолюють підсистеми спеціалізованої юрисдикції.

Статья в тему:  Как написать в страсбургский суд

Зміст «най вищості» розкритий в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», причому вона є характерною не лише для судових, а й для несудових повноважень Верховного Суду України [2, с.67].

Згідно зі статтею 33 Кримінально-процесуального кодексу України, Верховному Суду України як суду першої інстанції підсудні кримінальні справи особливої складності або такі, що мають виняткове громадське значення [3,с. 18].

Верховний Суд України виконує такі повноваження, як:

— розглядає в касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації всі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у передбачених законом випадках розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами;

— дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики й аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає не чинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду у випадках, передбачених законом;

— складає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

— звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України;

— як і вищий спеціалізований суд, має офіційний друкований орган, що публікує матеріали судової практики, рішення з організаційних питань його діяльності та діяльності відповідних спеціалізованих судів, інші матеріали;

— у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України;

— представляє суди загальної юрисдикції у зносинах із судами інших держав;

— здійснює інші передбачені законом повноваження [2, с. 50].

До складу Верховного Суду України входять сорок вісім суддів, з числа яких обираються Голова Верховного Суду України, Перший заступник Голови Верховного Суду України та чотири заступники Голови Верховного Суду України. Суддею Верховного Суду України може бути особа, яка має стаж роботи на посаді судді не менше п’ятнадцяти років або суддя Конституційного Суду України.

Процедура обрання Голови Верховного Суду України і звільнення його з посади встановлюється Регламентом Пленуму Верховного Суду України, який затверджується Пленумом. Не допускається зміна регламентної процедури пізніше шести місяців до закінчення строку повноважень Голови Верховного Суду України. Голова Верховного Суду України не може бути обраний на цю посаду понад два строки підряд.

Верховний Суд України є також суб’єктом права на конституційне подання щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Одночасно з Верховним Судом України суб’єктами цього права є також громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Однак у Верховного Суду України (як і в обмеженого кола суб’єктів, визначених в Законі «Про Конституційний Суд України») є певні переваги у більш стислих строках розгляду справи у порівнянні з громадянами та юридичними особами: строк провадження по справі не повинен перевищувати трьох місяців, а в разі визнання Конституційним Судом України вирішення питання невідкладним строк розгляду подання не повинен перевищувати одного місяця. Строк же розгляду конституційних звернень громадян та юридичних осіб не повинен перевищувати шести місяців.

Статья в тему:  Можно ли подать в арбитражный суд на физическое лицо

Одне з основних повноважень Верховного Суду України, має політичне забарвлення, сформульовано в Законі таким чином: Верховний Суд України надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я. Реальна влада глави держави залежить не стільки від обсягу належних йому конституційних повноважень, скільки від форми правління, характеру політичного режиму, співвідношення сил у державі в той чи інший проміжок часу, а дуже часто і від особистих властивостей особи, котра обіймає цю посаду. В умовах, коли кожен з носіїв влади — Президент і законодавчий орган — у значній мірі відокремлені один від одного, оскільки мають фіксований мандат всенародного обранця, можуть більш — менш самостійно функціонувати протягом усього строку конституційних повноважень, пошук точок дотику між ними, компромісу, особливо коли вони є представниками різних політичних сил, може бути вельми складним. Тому не виключена можливість дострокового усунення Президента з посади, до того ж підстави для цього можуть бути як реальними, так і надуманими. Саме тому у ланцюгу послідовних ланок процедури імпічменту чи визнання неможливості виконання повноважень за станом здоров’я центральна ланка належить Верховному Суду України. [4,с.473].

Організаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України здійснює апарат Верховного Суду України. Загальну чисельність і структуру апарату затверджує Президія Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України, а положення про апарат – Голова Верховного Суду України за погодженням з Президією Верховного Суду України.

При Верховному Суді України діє Науково-консультативна рада, яка утворюється з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду України щодо роз’яснення законодавства, надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення.

Також він має офіційний друкований орган, у якому публікуються матеріали судової практики Верховного Суду України та інших судів загальної юрисдикції, матеріали з питань організації діяльності судів загальної юрисдикції та інші матеріали.

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.

2. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. — №41 — 42. – 526 с.

3. Кримінально – процесуальний кодекс України: Закон України станом на 1 вересня 2014 року. -2014. — № 25 -26. – 356 с.

4. Коснтитуційне право України. Академічний курс: підр .:У 2т. – Т. 2 / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка – К.: ТОВ «Юридична думка», 2010. – 800 с.

Статья в тему:  Как узнать когда суд по дтп астана

Інстанційна юрисдикція

Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції, крім:

  • справи щодо оскарження рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних комерційних арбітражів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів розглядаються апеляційними судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом (за місцезнаходженням арбітражу).
  • справи щодо визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу розглядаються:
    • якщо місце арбітражу знаходиться на території України — апеляційними загальними судами за місцезнаходженням арбітражу;
    • якщо місце арбітражу знаходиться поза межами України — апеляційним загальним судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Функціональна підсудність — компетенція окремих гілок судової системи на реалізацію функцій, які вони виконують. Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах).

Суд апеляційної інстанції

Апеляційні суди переглядають в апеляційному порядку судові рішення місцевих судів, які знаходяться у межах відповідного апеляційного округу (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду).

Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, — як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. У складі апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд касаційної інстанції

Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. У складі Верховного Суду діє Касаційний цивільний суд. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Верховний Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскарження ухвал суду першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку

У процесі розгляду справи суд може постановляти різноманітні (підготовчі, розпорядчі, окремі та ін.) ухвали. Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість оскарження не тільки судового рішення, а й судових ухвал суб’єктами права на касаційне оскарження.

Стосовно можливості оскарження ухвал суду першої інстанції п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК містить положення, згідно з яким ухвали можуть бути оскаржені до касаційного суду після їх перегляду в апеляційному порядку. Крім того, зазначена норма обмежує коло ухвал суду першої інстанції, які можуть бути об’єктом касаційного оскарження (лише ті, що вказані у пп. 1, 3,4, 13-18,20,24-29 ч. 1 ст. 293 ЦПК після їх перегляду в апеляційному порядку). У зв’язку з цим слід зазначити, що

Статья в тему:  Какое решение конституционного суда

в юридичній літературі зустрічаються пропозиції щодо відмови від можливості касаційного оскарження вказаних ухвал. Уявляється, що законодавча реалізація вказаної пропозиції може послужити підставою для необгрунтованого обмеження кола актів правосуддя щодо їх перевірки

на предмет законності. У той же час не можна погодитися з думкою С. Я. Фурси, що будь-які ухвали суду першої та апеляційної інстанцій мають переглядатися судом вищої інстанції, якщо сторона доведе, що з їх винесенням порушуються її права.

Можливість подання касаційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, що є об’єктом касаційного оскарження, обумовлюється можливістю порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Так, Ухвалою судді Жовтневого районного суду

м. Одеси від 1 лютого 2001 р. відмовлено ТОВ ≪Блек-Сі-Сервіс≫ (далі — ТОВ) у прийнятті позову про захист честі й гідності, відшкодування моральної шкоди. У касаційній скарзі ТОВ порушується питання про скасування ухвали як такої, що не відповідає вимогам ЦПК 1963 р.

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала судді — скасуванню з тих підстав, що, відмовляючи у прийнятті позову, суддя виходив із того, що такий спір слід вирішувати в господарських судах.

З таким висновком судді Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась, оскільки відповідно до роз’яснень, викладених у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 ≪Про застосування судами законодавства, що

регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організації ≫, у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Оскільки суддя постановив ухвалу, яка суперечить вимогам чинного ЦПК і роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України з питань про захист честі, гідності та ділової репутації, ухвала підлягає скасуванню з направленням матеріалів до суду першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви виходячи з вимог цивільного процесуального законодавства.

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України ухвалу судді Жовтневого районного суду м. Одеси від 1 лютого 2001 р. скасувала, а матеріали справи повернула в суд першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви’.

Об’єктом касаційного оскарження можуть бути також ухвали апеляційного суду, які перешкоджають подальшому провадженню у справі. С. Ю. Кац характеризував ухвали як такі, що мають поперетинаю чий та запобіжний зміст.

Важливим з погляду дотримання вимог законності в актах правосуддя є аналіз повноважень касаційного суду, що застосовуються ним за результатами розгляду касаційних скарг на ухвали суду першої або апеляційної інстанції. Крім рішення судів першої або апеляційної інстанції,

об’єктом касаційного оскарження виступають ухвали, визначені у п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК. Цивільне процесуальне законодавство (ст. 342 ЦПК) містить коло повноважень суду касаційної інстанції, які він реалізовує при перегляді ухвали суду першої чи апеляційної інстанції. Перш за все касаційний суд вправі залишити в силі винесену ухвалу та відхилити касаційну скаргу, якщо при її винесенні було дотримано норми процесуального права.

Статья в тему:  Можно ли подать в суд на судью

При порушенні процесуального порядку розгляду питання, щодо якого винесено ухвалу, касаційний суд скасовує ухвалу та передає питання на розгляд суду першої або апеляційної інстанції. Наприклад, при задоволенні заяви про забезпечення позову та винесенні ухвали

відносно цього суд повинен враховувати, що забезпечення позову можливе лише в разі достатньо обґрунтованого припущення про те, що невжиття заходів забезпечення може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Проте в будь-якому випадку

забезпечення позову щодо юридичної особи неможливе, коли воно припиняє її господарську діяльність. У разі недотримання таких умов судом першої (апеляційної) інстанції ухвалу про забезпечення позову суд касаційної інстанції вважає такою, що винесена з порушенням

процесуального порядку, встановленого законодавством. Тому ухвала в подібних випадках підлягає скасуванню з направленням питання на новий розгляд до суду першої інстанції з вказівкою вирішити питання про доцільність вжиття заходів до забезпечення позову.

Цивільне процесуальне законодавство не визначає, який склад суду першої чи апеляційної інстанцій буде розглядати процесуальні питання після направлення справи на новий розгляд. Це означає, що після скасування ухвали відповідні питання можуть вирішуватись як попереднім,

так і іншим складом суду. На нашу думку, на законодавчому рівні доцільно передбачити розгляд питання, за яким винесено ухвалу, яку скасовано, в іншому складі суду. Суд касаційної інстанції при розгляді скарги на судову ухвалу вправі також змінити її або скасувати і вирішити питання по суті, не передаючи його на розгляд того суду, ухвалу котрого оскаржено. Зміст зазначеної норми є новелою для цивільного процесуального законодавства. Аналогічне правило у ЦПК 1963 р. не містилося. Так, п. 5 ч. 1 ст. 337 ЦПК 1963 р. передбачав, що суд вправі змінити ухвалу, не

передаючи справу на новий розгляд, якщо по справі не вимагалось збирання або додаткової перевірки доказів. Стаття 374 ЦПК Російської Федерації закріплює право касаційного суду скасувати ухвалу суду першої інстанції повністю або частково та вирішити питання по суті.

При цьому ст. 374 ЦПК РФ не містить будь-яких умов, завдяки яким суд касаційної інстанції реалізує вказане повноваження. Вважаємо, що правова регламентація п. З ч. 1 ст. 342 ЦПК суперечить правовій природі судових ухвал, оскільки вони виносяться лише при

вирішенні питань процесуального характеру. Виходячи з цього не можна однакові повноваження касаційного суду реалізовувати при перегляді в касаційному порядку судових рішень та ухвал. Повноваження, що містяться у п. 3 ч. 1 ст. 342 ЦПК, доцільно застосовувати при перегляді

рішення, котрим цивільна справа вирішується по суті позовних вимог. Крім того, таке повноваження при перегляді судової ухвали не передбачено у ч. 2 ст. 336 ЦПК, яка закріплює перелік повноважень суду касаційної інстанції при розгляді ним скарги на судову ухвалу.

Источники:

http://www.ukrainepravo.com/scientific-thought/pravova-pozytsiya/pravovi-pozytsiyi-verkhovnogo-sudu-dyskretsiya-sudiv-nyzhchykh-instantsiy/

http://infopedia.su/4x263e.html

http://www.rusnauka.com/31_NG_2014/Pravo/8_178244.doc.htm

http://studies.in.ua/ru/grazhdanskoe-processualnoe-pravo-shpargalki/4615-nstancyna-yurisdikcya.html

http://zdamsam.ru/a921.html

Ссылка на основную публикацию
Статьи c упоминанием слов:
Adblock
detector