0 просмотров
Рейтинг статьи
1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
Загрузка...

Кого захищав у суді аттікус фінч

​Аттикус Финч: описание личности и цитаты

Отец и адвокат из книги Харпер Ли «Убить пересмешника» (1960).

Аттикус Финч, пожилой скромный человек, занимающийся адвокатской деятельностью в небольшом южном городке (Мейкомб, штат Алабама). Жена Аттикус умерла и он один воспитывал двоих детей: шестилетнюю Джину-Луизу и подростка Джима.

В книге можно выделить две сюжетных линии, характеризующих личность Аттикуса: воспитание детей и защита негра Джима.

Несмотря на свой возраст, а может и благодаря этому, Аттикус был отличным отцом (я бы сказал — мудрым отцом). Он никогда не ругался и не повышал голос на сына и дочь, направляя в нужное русло их поступки с помощью убеждением (хотя иногда и проявлял жесткость).

Приведем цитаты из романа, описывающие общение Аттиикуса с детьми.

Про отношение к ругани:

— Понимаешь, малышка, если кто-то называет тебя словом, которое ему кажется бранным, это вовсе не оскорбление. Это не обидно, а только показывает, какой этот человек жалкий. Так что не огорчайся, когда миссис Дюбоз бранится. У неё довольно своих несчастий.

– Сейчас всё по-другому, — сказал он. — Сейчас мы воюем не с янки, а со своими друзьями. Но помни, как бы жестоко ни приходилось воевать, всё равно это наши друзья и наш родной край.

Про то, что ненависть это плохо:

— Ничего нет хорошего, когда приходится кого-то ненавидеть.

— Почти все люди хорошие, Глазастик, когда их в конце концов поймешь.

Про отношение к больным людям:

— Но чтобы я мог жить в мире с людьми, я прежде всего должен жить в мире с самим собой. Есть у человека нечто такое, что не подчиняется большинству, — это его совесть.

Про воспитание детей:

— Когда ребёнок о чём-нибудь спрашивает, Джек, ради всего святого, не увиливай, а отвечай. И не заговаривай зубы. Дети есть дети, но они замечают увертки не хуже взрослых, и всякая увертка только сбивает их с толку.

Про то, что нужно уметь смотреть на ситуацию глазами других людей:

— Прежде попробуй выучиться одному нехитрому фокусу, Глазастик, — сказал он. — Тогда тебе куда легче будет ладить с самыми разными людьми. Нельзя по-настоящему понять человека, пока не станешь на его точку зрения.
— Это как?
— Надо влезть в его шкуру и походить в ней.

— Я хотел, чтобы ты кое-что в ней понял, хотел, чтобы ты увидел подлинное мужество, а не воображал, будто мужество — это когда у человека в руках ружье. Мужество — это когда заранее знаешь, что проиграл, и все-таки берешься за дело и наперекор всему на свете идешь до конца. Побеждаешь очень редко, но иногда все-таки побеждаешь.

— Если ты человек вежливый, говори с другими не про то, что интересно тебе, а про то, что интересно им.

Что касается защиты негра Джима в суде, то одно то, что Аттикус не побоялся взяться за это дело в южном штате (дело происходило в 30-х годах 20-го века), говорит о нем, как о весьма смелом и принципиальном человеке. В книге был момент, когда некоторые жители городка хотели линчевать Джима, но Аттикус смог отстоять его (правда, ему помогли дети).

Статья в тему:  Сколько окружных судов в сша

Аттикус отлично играл на окарине и был лучшим стрелком в округе.

Кого захищав у суді аттікус фінч

  • ЖАНРЫ 360
  • АВТОРЫ 276 942
  • КНИГИ 653 018
  • СЕРИИ 24 974
  • ПОЛЬЗОВАТЕЛИ 610 777

Гарпер Лі. Убити пересмішника.

Юристи, певно, теж були колись дітьми.

Коли моєму брату Джемові було близько тринадцяти років, він зламав руку в лікті. З часом вона загоїлась, побоювання, що він ніколи не зможе грати в футбол, розвіялись, і Джем тільки іноді відчував деяку незручність від тієї вади. Ліва рука у нього стала трохи коротша за праву, а коли він стояв або ходив, вона була повернута ребром до боку, а великий палець стирчав униз. Та це зовсім не турбувало Джема, адже він міг пасувати і подавати м’яч, а то було головне.

Коли збігло чимало років і все це стало вже минулим, ми, бувало, сперечалися про те, що призвело до нещасного випадку. Я доводила, що почалося з Юелів, а Джем, на чотири роки старший від мене, запевняв, ніби початок був значно раніше — того літа, коли до нас приїхав Діл і коли він уперше запропонував нам виманити з дому Страхолюда Редлі.

Я сказала, що насправді, коли дивитися ширше, все почалося з Ендрю Джексона. Якби генерал Джексон не прогнав тоді індіанців племені Струмок вгору по річці, Саймон Фінч ніколи не піднявся б по Алабамі — і невідомо, що сталося б з нами. Ми були занадто дорослі, щоб вдаватися до кулаків, розв’язуючи спірне питання, і тому вирішили звернутися до Аттікуса. Батько сказав, що ми обоє маємо слушність.

Ми — жителі Півдня, наші предки не билися під Гастінгсом [1], і дехто з нашої родини соромиться цього. Наш родовід починається від Саймона Фінча, лікаря і мисливця з Корнуола, чоловіка набожного, але дуже великого скнари. Саймону не подобалося, що в Англії більш ліберальна братія переслідувала людей, які називали себе методистами, а Саймон вважав себе методистом, отож він перетнув Атлантичний океан і опинився в Філадельфії, звідти подався до Ямайки, потім до Мобіла і далі до Сент-Стівенса. Пам’ятаючи, як суворо осуджував Джон Уеслі багатослів’я в комерційних справах, Саймон розбагатів на медицині, проте не був щасливий, бо відчував, що його можуть спокусити діяння, не угодні богові — почне, скажімо, рядитися в золото, у коштовне вбрання. Але, знехтувавши повчання свого вчителя щодо людей, які використовують чужу працю, він купив трьох рабів і заснував ферму на березі Алабами, миль за сорок вище від Стівенса. Тільки один раз він відвідав Стівенс — щоб знайти собі там дружину. Отак було покладено початок роду Фінчів. Народжувалися здебільшого дівчата. Саймон дожив до глибокої старості і помер багатою людиною.

Так уже повелося, що чоловіки в нашій родині осідали на фермі Саймона «Пристань Фінча» і жили з того, що вирощували бавовник. Ферма була скромна порівняно з тими володіннями, що оточували її, але вона цілком забезпечувала себе усім необхідним. Тільки лід, пшеничне борошно і одяг привозили річкою з Мобіла.

Чвари між Північчю і Півднем Саймон, очевидно, сприйняв би з безсилою люттю, бо вони відібрали у його нащадків геть усе, окрім землі; ті нащадки були фермерами аж до двадцятого століття, коли мій батько, Аттікус Фінч, подався до Монтгомері вивчати право, а його молодший брат поїхав до Бостона вивчати медицину. На «Пристані Фінча» лишилася їхня сестра Олександра: вона вийшла заміж за тихого чоловіка, який коротав дні в гамаці біля річки, поглядаючи на поплавець.

Статья в тему:  Как доехать до суда минского района

Закінчивши навчання, мій батько повернувся до Мейкомба і почав адвокатську практику. Мейкомб — центр округу Мейкомб — містився миль за двадцять од «Пристані Фінча». В приміщенні суду Аттікус влаштував собі контору, в ній були вішалка для капелюхів, плювальниця, шахівниця, новенький звід законів штату Алабама — і більше нічого. Його перші два клієнти були останніми в’язнями, яких повісили в Мейкомбській окружній тюрмі. Аттікус намагався умовити їх визнати себе винними у ненавмисному вбивстві і, скориставшися з великодушності закону, зберегти життя, але то були Хейверфорди, а в округу Мейкомб усі знали, що Хейверфорди вперті, як осли. Посварившись із ковалем, який зайняв у шкоді їхнього коня, Хейверфорди відправили його на той світ і мали необережність зробити це при трьох свідках, певні, що негідник дістав по заслузі і що саме це їх виправдає. Вони доводили, що не винні в убивстві, і Аттікус нічим не міг їм допомогти, хіба що своєю присутністю під час страти. Мабуть, тоді мій батько вперше відчув огиду до кримінальних справ.

Перші п’ять років життя в Мейкомбі Аттікус більше думав про те, як звести кінці з кінцями, аніж про свою адвокатську практику. Весь його заробіток ішов на навчання молодшого брата. Джон Хейл Фінч був на десять років молодший від мого батька, він надумав стати лікарем у той час, коли ціни на бавовник різко знизилися. Аттікус поставив дядечка Джека на ноги і з полегкістю зітхнув. Адвокатська практика давала цілком пристойний прибуток, йому подобався Мейкомб, він тут народився і виріс, знав усіх мешканців, так само як і вони знали його. Завдяки заповзятливості Саймона Фінча в місті мало було сімей, де б Аттікус не мав родичів або свояків.

Мейкомб — старе місто, печать старечої втоми вже лежала на ньому, коли я вперше його побачила. Під час дощу на вулицях утворювалося червоне місиво; тротуари позаростали травою, будинок суду, що містився на площі, ніби вгруз у землю. Раніше, здавалося, тут і спека була більша: важко тоді доводилося чорним собакам в літню годину. Спека дошкуляла навіть у затінку під віргінськими дубами, де стояли запряжені кістляві мули, відмахуючись хвостами од мух. Не було ще й дев’ятої години ранку, як накрохмалені комірці у чоловіків розм’якали від поту. Дами приймали ванну і до полудня, і після обіду та відпочинку, годині о третій, та це небагато помагало — надвечір вони були схожі на здобні булочки, покриті глазур’ю з поту і пудри.

Люди в ті часи жили неквапом. Ходили собі по площі, заглядали у крамниці, статечно, без поспіху. І хоч доба мала, як звичайно, двадцять чотири години, вона видавалася довшою. Ніхто не поспішав — нікуди було йти, нічого купувати, та й грошей не було. Ніщо не приваблювало і за межами округу Мейкомб. Але для декого це була пора невиразних сподівань: незадовго перед тим округу Мейкомб пояснили, що йому нічого боятися, крім страху.

Ми мешкали на головній вулиці міста — Аттікус, Джем, я та наша куховарка Келпурнія. Ми з Джемом були цілком задоволені своїм батьком: він брав участь у наших забавах, читав нам, був з нами ввічливий і справедливий.

Зате Келпурнія була зовсім інша. Кощава, незграбна, короткозора і трохи косоока, з широкими, як лопати, загрубілими долонями. Вона завжди проганяла мене з кухні, дивуючись, чому я не можу поводитися пристойно, як-от Джем, хоча знала, що Джем старший за мене. Келпурнія мала звичку кликати мене додому саме тоді, коли мені цього зовсім не хотілося. Наші сутички були гострі і завжди кінчалися однаково. Келпурнія перемагала — здебільшого тому, що Аттікус заступався за неї. Вона жила в нашій сім’ї відтоді, як народився Джем, і, скільки пам’ятаю себе, я завжди відчувала її владу.

Статья в тему:  Хто оскаржує вирок суду

Наша мати померла, коли мені було два роки, тому я не дуже переживала втрату. Мати була з міста Монтгомері, з роду Грехемів. Аттікус познайомився з нею, коли його вперше обрали до законодавчих зборів штату. Він був уже людиною середнього віку, на п’ятнадцять років старший за неї. Через рік після їхнього одруження народився Джем, ще за чотири роки знайшлася я, а потім через два роки наша мама раптово померла від серцевого приступу. Казали, що в роду Грехемів це було спадкове. Я не сумувала за мамою, а Джем, мабуть, сумував. Він добре пам’ятав її, інколи під час гри важко зітхав, йшов за гараж і грався там один. У такі хвилини я знала, що до нього краще не підходити.

Аттикус Финч: «Нечто такое, что не подчиняется большинству»

Книга американской писательницы Харпер Ли «Убить пересмешника» в США известна каждому; во всех читательских опросах она непременно входит в пятерку лучших книг, написанных на английском языке, наряду с произведениями Шекспира и Диккенса. Более чем полувековая популярность книги объяснима: её содержание далеко не исчерпывается обличением расовой ненависти, как может показаться на первый взгляд. Эта книга – прежде всего, о том чуде, которое великий философ поставил рядом со «звёздным небом над головой»: о «нравственном законе внутри нас», о нашей совести.

Исполнительница роли главной героини в фильме «Убить пересмешника» Мэри Бэдхем и автор романа Харпер Ли.

Действие романа, во многом автобиографического, происходит в 30-х годах прошлого века – во времена Великой депрессии, в вымышленном городке Мейкомб, штат Алабама. Недетские проблемы, жестокость мира видятся в книге сквозь призму детской непосредственности, непрестанного детского удивления. Всё происходящее мы видим в ретроспективе глазами девочки по прозвищу Глазастик. Глазастика и её старшего брата Джима воспитывает отец-одиночка (мать умерла), которого дети зовут просто по имени – Аттикус. Аттикус всё время на работе, его дети, казалось бы, предоставлены себе и «отбиваются от рук». Например, Глазастик растёт настоящей «пацанкой»…

Но неприкаянность детей – на самом деле только видимость. Аттикус воспитывает их свободными, не нагружает запретами, всё своё отцовское внимание уделяя лишь одному: чтобы они были порядочными людьми. В своих коротких разговорах с детьми он находит слова, которые по своему воздействию сильнее тысяч угроз, наказаний, внушений и прочих «педагогических приёмов». И это при том, что он уже немолод и «слабосилен», а когда одноклассники гордо рассказывают про своих отцов, Джим и Глазастик обычно помалкивают.

Ничем стоящим наш отец не занимался. Работал он в кабинете, а не в аптеке. Хоть бы он водил грузовик, который вывозил мусор на свалки нашего округа, или был шерифом, или на ферме хозяйничал, или работал в гараже – словом, делал бы что-нибудь такое, чем можно гордиться.
И, ко всему, он носил очки. Левым глазом он почти ничего не видел, он говорил, левый глаз – родовое проклятие Финчей. Если надо было что-нибудь получше разглядеть, он поворачивал голову и смотрел одним правым.
Он не делал ничего такого, что делали отцы всех ребят: никогда не ходил на охоту, не играл в покер, не удил рыбу, не пил, не курил. Он сидел в гостиной и читал.
При таких его качествах мы бы уж хотели, чтоб его никто не замечал, так нет же: в тот год вся школа только и говорила про то, что Аттикус защищает Тома Робинсона.

Статья в тему:  Сколько часов в суд

Аттикус Финч по профессии адвокат. Он берётся за заведомо проигрышное дело: защищает чернокожего парня, которого несправедливо обвинили в изнасиловании, и которого толпа, не вдаваясь в подробности дела, была готова линчевать. Весьма распространенный для того времени сюжет, и отец Ли, одно время работавший адвокатом, тоже, наверняка, хоть раз сталкивался с подобным делом. Хотя Амаса Коулман Ли и Аттикус Финч на самом деле были не особенно похожи.

— Аттикус, ты и правда защищаешь черномазых? – спросила я вечером.
— Да, конечно. Не говори «черномазые», Глазастик, это грубо.
— В школе все так говорят.
— Что ж, теперь будут говорить все, кроме тебя.
— А если ты не хочешь, чтоб я так говорила, зачем велишь ходить в школу?
Отец молча посмотрел на меня и улыбнулся одними глазами.
Хоть у нас с ним был компромисс, но я уже по горло была сыта школьной жизнью и всё время старалась так или иначе увильнуть от занятий. […]
Но у меня была ещё одна забота.
— Аттикус, а все адвокаты защищают чер… негров?
— Конечно, Глазастик.
— А почему же Сесил сказал – ты защищаешь черномазых? Он так это сказал… будто ты воруешь.
Аттикус вздохнул.
— Просто я защищаю негра, его зовут Том Робинсон. Он живёт в маленьком посёлке, за свалкой. Он в том же приходе, что и Кэлпурния (чернокожая кухарка и няня в доме Финчей – ред.), она хорошо знает всю его семью. Кэл говорит, что они очень порядочные люди. Ты ещё недостаточно взрослая, Глазастик, и не всё понимаешь, но в городе многие кричат, что не следует мне стараться ради этого человека. Это совсем особенное дело. Слушаться оно будет только во время летней сессии […]
— Если не следует его защищать, почему же ты защищаешь?
— По многим причинам, – сказал Аттикус. – Главное, если я не стану его защищать, я не смогу смотреть людям в глаза, не смогу представлять наш округ в законодательном собрании, даже не смогу больше сказать вам с Джимом – делайте так, а не иначе.
— Это как? Значит, если ты не будешь защищать этого человека, мы с Джимом можем тебя не слушаться и поступать как захотим?
— Да, примерно так.
— Почему?
— Потому, что я уже не смогу требовать, чтоб вы меня слушались. Такая наша работа, Глазастик: у каждого адвоката хоть раз в жизни бывает дело, которое задевает его самого. Вот это, видно, такое дело для меня. Возможно, из-за этого тебе придётся выслушать в школе много неприятного, но я тебя прошу об одном: держи голову выше, а в драку не лезь. Кто бы что ни сказал, не давай себя разозлить. Старайся для разнообразия воевать не кулаками, а головой… она у тебя неплохая, хоть и противится учению.
— Аттикус, а мы выиграем дело?
— Нет, дружок.

Адвоката в городке за глаза называют «чернолюбом». Детей в школе травят, причём как взрослые, так и сверстники. Джим и Глазастик готовы превратиться в настоящих волчат, отстаивая честь отца, но отец запрещает им отвечать на оскорбления. Весь городок, за исключением нескольких людей, считает Аттикуса Финча неудачником, слабаком. Его сын и дочь тяжело это переживают.

Статья в тему:  Какой суд был у седоковой

— Слушай, Глазастик, – сказал Аттикус, – скоро лето, и тогда тебе придётся терпеть вещи похуже и всё-таки не терять самообладания… Я знаю, несправедливо, что вам обоим так достаётся, но иногда надо собрать всё своё мужество, и от того, как мы ведём себя в трудный час, зависит… словом, одно тебе скажу: когда вы с Джимом станете взрослыми, может быть, вы вспомните обо всём этом по-хорошему и поймёте, что я вас не предал. Это дело, дело Тома Робинсона, взывает к нашей совести… Если я не постараюсь помочь этому человеку, Глазастик, я не смогу больше ходить в церковь и молиться.
— Аттикус, ты, наверно, не прав.
— Как так?
— Ну, ведь почти все думают, что они правы, а ты нет…
— Они имеют право так думать, и их мнение, безусловно, надо уважать, – сказал Аттикус. – Но чтобы я мог жить в мире с людьми, я прежде всего должен жить в мире с самим собой. Есть у человека нечто такое, что не подчиняется большинству, – это его совесть.

Роман «Убить пересмешника» — это попытка воссоздать то, что бывает сложно достижимо в реальности. И, видимо, одна из причин 55-летней популярности романа как раз в нехватке, в поиске, в стремлении к таким простым вещам, как умение идти по своему пути, справедливость и идеальная отцовская любовь.

Кого захищав у суді аттікус фінч

— Я, здається, наказав вам з Джемом стояти на одному місці.

— Звідки ж тоді ковдра?

— Авжеж, ковдра. Це не наша.

Я огледіла себе і помітила, що на плечах у мене й справді була якась руда шерстяна ковдра — такі ковдри носять індіанки.

— Аттікус, я нічого не знаю. я.

І обернулася до Джема — може, він знає. Але Джем здивувався ще більше. Сказав, що не знає, звідки взялася ковдра; ми робили все так, як велів Аттікус: стояли біля воріт Редлі і нікому не заважали, не сходили з місця. Раптом Джем на мить замовк. А тоді поспіхом промимрив:

— Містер Натан був на пожежі. Я бачив його, бачив, як він тягнув матрац. Аттікус, присягаюся.

— Гаразд, сину.— Аттікус ледь усміхнувся.— Так чи інакше, а схоже на те, що весь Мейкомб цієї ночі висипав на вулицю. Джем, здається, в комірчині у нас є пакувальний папір, принеси, будь ласка, і ми.

— Аттікус, не треба!

Джем, здавалося, збожеволів. Почав вибовтувати всі наші секрети, хоч би подумав про мене, якщо вже махнув рукою на себе,— і про дупло, і про штани, про все — нічого не втаїв.

— . містер Натан замазав дупло цементом і зробив це для того, щоб ми більше нічого не знаходили. може, він божевільний, але ж, Аттікус, присягаюся, він ніколи не зробив нам нічого поганого, тієї ночі він міг перерізати мені горло, а замість того зашив мої штани. він нас ніколи не кривдить, Аттікус.

— Заспокойся, сину, — промовив батько так лагідно, що на душі у мене стало веселіше. Певно, Аттікус нічого не зрозумів з того, що розповідав Джем, бо тільки й мовив: — Ти маєш слушність. Хай ковдра лишається у нас. При нагоді Всевидько подякує йому за те, що він не дав їй замерзнути.

— Кому подякувати? — запитала я.

— Страхолюду Редлі. Ти, крім пожежі, нічого не бачила — і не помітила, як він накинув на тебе ковдру.

Статья в тему:  Как выписать мать через суд

У мене всередині все перевернулось, а коли Джем з ковдрою почав підкрадатися до мене, мені стало кепсько.

— Він непомітно вислизнув надвір, завернув за будинок, тихенько підійшов. і так само непомітно зник.

— Джеремі, не захоплюйся цією пригодою, дивись не вигадай чого-небудь,— сухо зауважив Аттікус.

— Не збираюсь нічого вигадувати.

Проте я бачила, як погасла в його очах іскра, певно, погасла якась нова ідея.

— Тільки подумай, Всевидько,— мовив він,— якби ти обернулася в ту мить, то побачила б його.

Ополудні нас розбудила Келпурнія. Аттікус сказав, що до школи можна сьогодні не ходити: чого навчишся після безсонної ночі? Келпурнія загадала нам трохи прибрати у дворі.

Капелюх міс Моді вкрився тонкою прозорою плівкою льоду і просвічував наскрізь, ніби муха в янтарі, а садові ножиці ми відкопали в грязюці. Міс Моді застали на задвірках, вона стояла і дивилася на замерзлі обвуглені азалії.

— Міс Моді, ми принесли ваші речі,— сказав Джем.— Шкода.

Міс Моді обернулася, тінь звичної усмішки майнула на її обличчі.

— Я завжди хотіла мати менший будинок, Джем. Тепер стане двір просторіший. Уявляєш, скільки буде місця для азалій?

— Міс Моді, хіба вам не шкода? — здивувалась я.

Аттікус казав, що, крім цього будинку, у неї нічого не було.

— А чого шкодувати? Мені набрид цей старий хлів. Скільки разів я сама хотіла його підпалити, тільки боялася — могли б посадити до божевільні.

— Не турбуйся про мене, Джін Луїзо. Є речі, яких ти ще не розумієш. Я побудую маленький будиночок, візьму кількох квартирантів, і. клянуся — це буде найкращий двір в Алабамі. Я втру носа тим Беллінгрейсам — досить мені тільки взятися.

Ми з Джемом перезирнулись.

— Як же все це сталося, міс Моді?

— Не знаю, Джем. Певно, сажа в димоході загорілася. Топила вночі, щоб не померзли в кімнаті квіти. Я чула, Джін Луїзо, що вчора вночі до тебе приходив несподіваний гість?

— Звідки ви знаєте?

— Аттікус розповів сьогодні вранці, коли йшов на роботу. Відверто кажучи, я б хотіла бути з тобою в ту мить. Може б, якось догадалася озирнутись.

Я слухала міс Моді і дивувалася. Все в людини пішло димом, улюблена садиба скидалася на поле недавнього бою, а її цікавили наші з Джемом справи.

Вона, певно, помітила мою розгубленість.

— Тільки одне турбувало мене вчора вночі: переполох і небезпека, що їх викликала пожежа. Могла згоріти вся вулиця. Містерові Ейвері доведеться пролежати в ліжку не менше тижня — він добряче підсмалився. Надто старий, щоб лізти у вогонь, і я йому про це казала. Тільки-но трохи відмию руки, а Стефані Крофорд кудись одвернеться, я спечу для нього свій найкращий пиріг. Ця Крофорд уже тридцять років полює за моїм рецептом, може, Стефані думає, що тепер я викажу їй секрет, бо живу в її домі, але вона глибоко помиляється.

Я подумала, що коли б навіть міс Моді не витримала і поділилася своїм секретом з міс Стефані, та все одно не зуміла б з цього скористатись. Одного разу з дозволу міс Моді я дивилась, як вона пече пиріг: разом з іншими продуктами, передбаченими рецептом, у тісто треба всипати велику чашку цукру.

Стояв тихий день. У холодному і чистому повітрі було чути навіть, як на будинку суду скреготів, шипів і скрипів од натуги годинник, перш ніж відбити потрібну годину. Ніс у міс Моді став трохи незвичного кольору — нічого схожого я ще не бачила і тому спитала, від чого це буває.

Статья в тему:  Сколько идет письмо из суда

— Я стою тут з шостої години ранку,— відповіла міс Моді.— Певно, відморозила.

Вона підняла руки. Долоні, бурі від глини, вкрилися тонким плетивом ліній-тріщин, у яких запеклася кров.

— Ви ж понівечили свої руки,— сказав Джем.— Чому не покликали якогось негра? — І цілком щиро додав: — Або нас із Всевидьком, ми допомогли б.

— Дякую,— відповіла міс Моді.— У вас і без мене роботи досить.— І вона показала на наш двір.

— Це ви про сніговика? — запитала я.— Та ми його вмить розгребемо.

Міс Моді не спускала з мене очей, її губи ледь ворушилися. Раптом вона обхопила голову руками та як зарегоче. Ми пішли собі, а вона все ще не могла заспокоїтися.

Джем сказав, що не розуміє, що з нею сталося. Дивачка ця міс Моді, та й годі.

— Візьми свої слова назад!

Так я наказала Сесілу Джейкобсу, і то був початок невеселих для нас з Джемом днів. Я стиснула кулаки й приготувалася кинутися в бій. Аттікус обіцяв відлупцювати мене, якщо хоч раз почує, що я з кимось билася: мовляв, я уже занадто доросла, досить пустувати, і чим швидше я навчуся стримуватися, тим краще буде для всіх. Я про це забула.

Забула через Сесіла Джейкобса. Напередодні він крикнув посеред шкільного двору, що батько Всевидька Фінч захищає чорномазих. Я сказала, що це неправда, і розповіла про все Джемові.

— Що він хотів сказати? — запитала я Джема.

— Нічого. Спитай Аттікуса, він тобі розтлумачить.

— Аттікус, це правда, що ти захищаєш чорномазих? — звернулась я ввечері до батька.

— Ну звісно. Тільки не кажи «чорномазих», Всевидько. Це грубо.

— У школі всі так кажуть.

— Віднині на одного буде менше.

— А нащо ти посилаєш мене в школу, як не хочеш, щоб я так казала?

Батько подивився на мене лагідно і трохи здивовано. Незважаючи на компроміс між нами, я при всякій нагоді намагалася не піти до школи — надто вже вона мені набридла. З перших же днів вересня у мене то ноги підламувалися, то в голові паморочилось, то живіт болів. Я навіть дала п’ятачок синові куховарки міс Рейчел, аби він дозволив мені потертися головою об його голову: у нього був величезний стригучий лишай. Та дарма.

— Аттікус, а чи всі адвокати захищають чор. негрів?

— Чому ж тоді Сесіл сказав, що ти захищаєш чорномазих? Він сказав це так, ніби ти вчинив злочин.

— Я захищаю негра. Його звуть Том Робінсон. Він живе в невеличкому селищі, що за смітником. Ходить до тієї ж церкви, що й Келпурнія. Вона добре знає його родину. Кел каже, що це порядні люди. Всевидько, ти ще мала і не все розумієш. Є в місті люди, які кричать, що я не повинен захищати цю людину. Це справа особлива. Вона розглядатиметься в суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб’язно погодився перенести слухання справи.

Убити пересмішника (1960)

Символіка назви твору. Назва роману бере свій початок із прислів’я «Це гріх убити пересмішника» (“It’s a sin to kill a mockingbird”). Уперше читач дізнається про це прислів’я, коли діти адвоката Фінча Аттікуса отримують на Різдво в подарунок рушниці, батько дозволяє стріляти тільки по бляшанках і, на крайній випадок, — по сойках. Птах пересмішник відомий своїм співом. Однак птах, чарівний і беззахисний, який завжди співає, є легкою здобиччю для мисливця. Тобто в прислів’ї йдеться про те, що гріх шкодити добрим і беззахисним створінням. У романі з пересмішником асоціюються два герої — Страхолюд Редлі й Том Робінсон. Страхолюд Редлі, або містер Артур, — асоціальний. Том Робінсон має фізичну ваду — покалічену ще з дитинства руку й складне соціальне становище, спричинене його расовою належністю. За добрий намір допомогти білій жінці (спостерігаючи її важке життя в родині, щодня проходячи повз її будинок, він часом допомагає їй) його засуджують через її ж наклеп у фізичному домаганні.

Статья в тему:  Как узнать решение суда в польше

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

У травні 2006 р., через 46 років після виходу у світ роману «Убити пересмішника», Г. Лі в листі до відомої американської телеведучої Опри Вінфрі поділилася думками про сучасне суспільство й місце книжки в її житті: «Ми мали певні привілеї, бо були ще діти, переважно із сільської місцевості, які ніколи не бачили книжку до того, як пішли до школи. Вони мусили вчитися читати в першому класі, а нам не терпілося дочекатися, коли ж вони нас наздоженуть. Ми їх зневажали. Усе було так, доки ми не виросли. Нам стало зрозуміло, чому діти слуг, діти з афро-американських сімей відставали в навчанні. У деяких їхніх школах вони навчалися читати “три до одного”: троє дітей мали одну книжку, зазвичай це був буквар, який уже давно вилучили зі школи для білих. Ми рідко їх бачили, лише тоді, коли вони приходили працювати на нас як прислуга. З того часу минуло 75 років, у розвинутому суспільстві люди мають усе: ноутбуки, мобільні телекімнати. та я й досі тягнуся до книжок. Швидка інформація — не для мене. Я надаю перевагу пошукам на бібліотечних стелажах, тому що коли я працюю для того, щоб щось дізнатися, я це запам’ятовую» (Переклад Б. Гроппа).

Перше видання роману «Убити пересмішника». 1960 р.

Особливості композиції та тематика роману. Твір «Убити пересмішника» має складну жанрову будову. Це біографічний роман з елементами пригодницького й соціально-побутового романів. Книжка складається з двох частин: перша частина присвячена хлопцеві, який вів відлюдницький спосіб життя, його називали Страхолюдом Редлі (Boo Radley); у другій частині роману йдеться про боротьбу за права афроамериканця Тома Робінсона, якого безпідставно звинуватили в злочині. Проте ця книжка не лише про те, як правовим шляхом люди досягали рівності громадянських прав у 1930-х роках у США, а й про стереотипи мислення, нетерпимість до тих, хто відрізняється кольором шкіри, віросповіданням, особливостями культури й поведінкою.

Провідними темами роману «Убити пересмішника» є тема самотності, співчуття, здатності (або нездатності) людини до співпереживання. Письменниця змальовує чимало прикладів відчуження в сучасному суспільстві, коли хтось залишається самотнім у власному домі; коли лише за кольором шкіри людину вважають винною в злочині й вона самотужки веде боротьбу за свободу, не маючи віри в правосуддя; коли юрист залишається один на один із суспільством, що повертається проти нього, проте людина мусить відстоювати справедливість; коли хтось береться за складну, але благородну справу, знаючи наперед, що не виграє; коли людина дуже самотня у своїх релігійних переконаннях, і всі насміхаються з неї, коли вона має інші релігійні погляди. Письменниця Г. Лі здійснила унікальну спробу порушити актуальні теми «Великої депресії» у США, серед яких найважливішою стала боротьба за расову рівність.

Статья в тему:  Адвокат как представитель по гражданским делам в суде курсовая работа

«Є в нашому житті щось таке, через що люди втрачають людську подобу. » (Г. Лі)

«Як би там не було, а будь-який натовп складається з людей» (Г. Лі).

Особливості романної оповіді. Події в романі зображено крізь призму свідомості дівчинки Джин Луїзи Фінч (Jean Louise Fynch), на прізвисько Всевидько (Scout). Головна героїня отримала своє прізвисько через те, що була спритною й спостережливою, помічала все, що відбувається довкола. Погляд оповідача на події є ретроспективним. На час розвитку подій Всевидьку було 8 років, її братові Джему Фінчу — 12 років, їхньому батькові адвокатові Аттікусу Фінчу — майже 50 років. Дітей виховував батько, мати померла, і її пам’ятав лише Джем, тому часто сумував за нею. Батько давав своїм дітям свободу в їхніх вчинках, проте навчав відповідально ставитися до всього, що вони роблять. Він завжди все чесно пояснював дітям, коли ті ставили йому запитання, а ще багато читав їм різних книжок.

Отже, оповідь у романі ведеться від першої особи, Всевидько розповідає історію детально й розлого. Проте цей твір багатоголосий, читач ознайомлюється з життям різних верств населення, отримуючи уявлення про події з різних точок зору. Всевидько поступово змінюється протягом роману. Спершу — це дівчисько, яке нічим не поступається хлопцю й може будь-кого відлупцювати. Від сусідки місіс Модді Всевидько дізнається про те, що можна поступатися в чомусь незначному й водночас дотримуватися найважливіших цінностей у житті.

«Якщо хтось називає тебе словом, яке йому здається лайливим, це зовсім не є образою. Це не образливо, а лише свідчить про жалюгідність цієї людини» (Г. Лі).

Більшість подій у творі відбуваються влітку, зі слів оповідачки, це найкращий час, коли можна спати на подвір’ї, їсти все найсмачніше, споглядати тисячі відтінків кольорів довкола. Поруч із Всевидьком — Діл, хлопець, який освідчився Джин у коханні, вони збирались одружитися, як тільки виростуть. Товаришем на літніх канікулах у Джема й Джин був Діл Гарріс, разом з ним вони ставили цікаві п’єси за мотивами кінофільмів і вигадували для себе різні пригоди. Діти намагалися виманити на вулицю Страхолюда Редлі, сусіда, який ніколи не грався з ними. Діти вигадали цілу п’єсу про його життя. Проте батько заборонив насміхатися над містером Артуром, таким було ім’я Страхолюда Редлі. Містер Артур спостерігав зі свого дому, зі своєї темної кімнати за тим, як грають у різні ігри сусідські діти, він залишав їм подарунки в дуплі, неподалік свого будинку, тричі рятував їм життя. Уперше, коли Діл, Джем і Джин улаштували собі розвагу й перевіряли свою сміливість, містер Артур залатав порвані штани Джема й повісив на паркан, де їх і порвав Джем, коли рятувався від попереджувальних пострілів брата містера Артура, прийнявши бешкетників за злодіїв; удруге — під час пожежі в сусідньому будинку, діти — Джин і Джем — стояли на великій відстані від свого дому, там, де їм наказав стояти батько, тоді містер Артур знову непомітно накинув ковдру на Джин і не дав їй замерзнути холодної ночі; і врешті врятував життя Джему та Джин, коли на них напав містер Юел через те, що хотів помститися їхньому батькові-адвокату, який захищав права африканця, розкривши неприємну правду про його білу доньку для всього міста.

ПІДСУМКИ

• Роман «Убити пересмішника» Г. Лі пов’язаний з актуальними проблемами становлення громадянського суспільства в США.

• У творі порушено проблеми боротьби із соціальною нерівністю, расовою неприязню, стосунків батьків і дітей, моральної відповідальності за власні вчинки.

Статья в тему:  В какой бюджет уходит госпошлина в суд

• Події в романі подано з точки зору дітей, що обумовлює щирість і безпосередність оповіді. Світ дітей і світ дорослих створює особливу систему «дзеркал» у висвітленні образів і подій.

• Авторка стверджує ідеї толерантності, порозуміння, миру й людяності.

КОМПЕТЕНТНОСТІ

Обізнаність. 1. Аттікус Фінч був прикладом для своїх дітей. Його слово завжди підкріплювалося вчинком. Наведіть цитати з твору, де Аттікус був прикладом для Джема та Всевидька. 2. Перекажіть епізоди, коли діти приймали рішення самостійно, керуючись прикладом або порадою батька. 3. Як змінюються стосунки брата й сестри протягом розвитку подій у романі? Коли вони починають віддалятися одне від одного й що утримує їх разом? 4. Порівняйте стосунки Всевидька та Джема з персонажами інших відомих вам творів про дітей. 5. Розкажіть, як склалися долі персонажів роману Г. Лі (1-2 за вибором). У чому полягала їхня самотність, як вони боролися зі стереотипами, чи можна їх назвати переможцями, у яких аспектах їх можна назвати «пересмішниками».

Комунікація. Однією з найкращих порад Аттікуса Фінча можна вважати таку: «Якщо ти навчишся дуже простого трюку, Всевидьку, ти зможеш набагато простіше знаходити спільну мову з людьми. Ти ніколи не зрозумієш людину, допоки не подивишся на речі її очима». Напишіть есе про погляд на життя людини, з якою вам важко порозумітися. Проаналізуйте мотиви вчинків цієї людини, а потім визначте шляхи досягнення порозуміння з нею.

Самовираження. Сформулюйте (усно) відповіді на запитання з точки зору різних героїв (Джема, Аттікуса, містера Каннінгема, Всевидька): а) Як герой (героїня) зрозумів (зрозуміла) появу людей уночі перед будинком суду? б) Як почувався герой, коли Всевидько побігла до Аттікуса? в) Як герой (героїня) може пояснити те, що люди самостійно залишили площу? г) Завдяки кому люди, які планували здійснити самосуд над афроамериканцем Томасом Робінсоном, пішли з площі? Хто їх переконав?

Ініціативність і практичність. У романі «Убити пересмішника» є чимало другорядних героїв (Келпурнія, тітка Олександра, міс Модді Аткінсон, місіс Дюбоз та ін.). Дайте оцінку їхнім вчинкам.

Робота з цифровими носіями. За допомогою Інтернету подивіться фільм «Убити пересмішника» (реж. Р. Малліген, США, 1962 р.) за однойменним романом Г. Лі. Визначте, чим відрізняється світобачення героїв у книжці й у фільмі.

Соціальні та громадянські навички. 1. Прочитайте розділ 15 і висловте ваше ставлення до самосуду. Як ви розумієте поняття «психологія натовпу»? 2. Зважаючи на спробу самосуду над Томом Робінсоном і неповне розуміння Джин Луїзою того, що відбувається довкола, читач може замислитися щодо надійності Джин у ролі оповідача. З’ясуйте, який спосіб запропонувала авторка, щоб запобігти самосуду в громадянському суспільстві.

Навченість навчатися. Аттікусу Фінчу доручили в суді складну справу — захищати права афроамериканця Тома Робінсона. Незважаючи на ризик справи, на пересуди громади, на небезпеку й знущання з його родини, він береться за цю справу, і йому вдається довести правоту афроамериканця, хоча присяжні одноголосно визнали звинуваченого в злочині винним. Аттікус пояснив, чому він узявся за таку двозначну справу так: «Я б не зміг високо тримати голову в місті. Я б не зміг представляти свій округ у законодавчому окрузі, я б ніколи не зміг заборонити ані тобі, ані Джему щось робити». Пригадайте, чи доводилося вам відстоювати свою точку зору, яка б суперечила загальноприйнятій. Як, на вашу думку, можна відстояти свою позицію, переконати інших? Чи завжди це можливо?

Источники:

http://fandea.ru/533-attikus-finch.html

http://www.litmir.me/br/?b=161491&p=54

Аттикус Финч: «Нечто такое, что не подчиняется большинству»

http://www.rulit.me/books/ubiti-peresmishnika-read-286625-18.html

http://uahistory.co/pidruchniki/nikolenko-world-literature-9-class-2017/51.php

Ссылка на основную публикацию
Статьи c упоминанием слов:

Adblock
detector